Дві України. Поле бою – Конституція
Дві України. Поле бою – Конституція

Дзеркало тижня

Марина Ставнійчук

Україні сьогодні потрібна принципово нова Конституція, нові горизонти суспільного розвитку та правових орієнтирів

Основний Закон є у певному сенсі «дитиною» суспільства і держави. Актом, який підкреслює самостійність та незалежність країни, гарантує дотримання прав, свобод, безпеку кожному.

Свій 20-ти річний ювілей Конституція України зустрічає не в найкращій формі. Мало того – в умовах зовнішньої агресії перебуває у небезпеці «вдосконалень», яких прагне нинішня влада. Яка в конституційному процесі діє як на догоду своїм інтересам, так і під впливом ззовні.

Конституція у такий важкий час є об’єктом політичних ігрищ. Саме тому, Основний Закон через втрату легітимності новітнього конституційного процесу і, як наслідок — цінності для кожної людини і народу в цілому, у його нинішньому стані більше не може бути демократичною основою для розвитку суспільства і держави.

Світоглядний конфлікт

Попри 25 років Незалежності, досі не припиняється боротьба двох світоглядних систем, які уособлюють минуле і майбутнє.

Перша — пострадянський вектор, який, на жаль, нікуди не зник за ці роки.

Друга — Україна модерна: сучасна інноваційна модель ефективного розвитку, що забезпечує не лише виживання, а й сталі перспективи не тільки для «еліт», а й для народу.

Сьогодні ця боротьба між минулим та майбутнім загострена, як ніколи. І в українських умовах вона має свою особливість. У більшості країн, що мали подібні світоглядні конфлікти, місію просування прогресивних, сучасних моделей розвитку суспільства та держави, як правило, несла політична еліта. В Україні ж цю функцію взяв на себе народ. Вже не в перше доводиться констатувати: українське суспільство у баченні пріоритетів та у суспільних практиках — значно випередило політикум.

В оточенні усіх президентів України були люди, які усвідомлювали необхідність модерного руху, але критичної маси таких людей — ніколи не набиралось. Хоча це дивно. Бо з моменту набуття Незалежності українці жили ілюзорною уявою про те, що тут, в Україні, перехід до ліберальної моделі відбудеться найшвидше на всій території колишнього СРСР. Натомість пострадянська модель вже більше 20-ти років просто трансформується у своїх межах.

На сторінках “Open Democracy free thinking for the world” доцент Ексетерського університету Д. Льюіс) в матеріалі, щодо автократії в пострадянській Євразії дає перелік ознак авторитарних режимів, що вражає своєю точністю щодо сучасної України. Деякі з цих ознак: «…помітний і часто популістський лідер, контроль медіа та інформації, ставка на розвідувальні служби. Більш інноваційні — активне використання технологій та PR для вироблення своєї легітимізованої ідеологічної концепції (пропаганди), управління і будівництво громадянського суспільства способами, які підтримують політичний статус-кво, злиття бізнесу з політичною владою і використання міжнародного простору і механізмів – офшорні зони, суди, Інтерпол – для підтримки своїх режимів при владі».

При цьому Україна вирізняється тим, що як тільки з’являється надія на оновлення країни – народ миттєво долучається до цих процесів і відіграє в них ключову роль. Так було із Помаранчевою Революцією і з Революцією Гідності. Поза залежністю від результатів, це – маркери світоглядної моделі України майбутнього, носієм якої є український народ.

Надзвичайна ситуація

Цей світоглядний конфлікт, — між модерними поглядами громадянського суспільства та авторитарними звичками влади, — яскраво проявляється  перш за все у конституційному процесі.

Але перш, ніж поміркувати над тим, що робити далі, є сенс визначитись, в якій точці світоглядного конфлікту ми знаходимось, якщо «полем бою» умовно вважати Конституцію України?

Якщо зважити на те, що конституційний процес є віддзеркаленням процесу правозастосовного, то зараз в Україні сміливо можна оголошувати надзвичайну ситуацію. Нинішня влада у своїй неповазі до Конституції та показовому небажанні її виконувати, значно випередила попередні. Ознаки вільного поводження з Основним Законом демонструвались і раніше, але формування Уряду з тотальним порушенням конституційних вимог, є сумним рекордом нинішнього політичного керівництва. Далі – така ж сумнівна процедура призначення генпрокурора, ситуація с КСУ та ЦВК.

Але значно страшнішими є суспільні наслідки цього владного правового нігілізму, в умовах забезпечення елементарного виживання людей. Правляча еліта поступово насаджує звичку до знівельованих цінностей верховенства права, підмінюючи їх «політичною доцільністю». Демонстративними безкарними ритуальними танцями на Основному Законі,  своїм власним прикладом, можновладці привчають народ до того, що Конституція не є тим бастіоном права та безпеки для кожного і всіх разом, якою вона сприймається у розвинутих країнах світу.

Окрім Конституції в країні знецінено дуже багато інших суспільних зв’язків: у влади все в руках — медіа, фінансово-економічні та бюджетні ресурси. Знівельовано парламентаризм. Виконавча влада фактично зосереджена в президентських руках. В результаті декількох хвиль недолугої «судової реформи» забезпечено керованість судової системи.

В цьому сенсі нинішня українська влада знаходиться цілком у «тренді». Бо така тенденція — прикмета всього пострадянського простору. Звіти Freedom Hоuse свідчать: протягом останніх 12-ти років спостерігається щорічне звуження політичних та громадянських свобод. У більшості пострадянських країн авторитаризм став дефолтною політичною системою.

Як вказує вже згадуваний Девід Льюіс, новітній авторитаризм «…імітує деякі формальні атрибути ліберальної держави – громадянського суспільства, ринкової економіки і численних засобів масової інформації – і поєднує їх з високорозвиненою системою контролю політичною та економічною владою».

Інструкція з використання політичного дефолту

Попри всі описані вище ознаки войовничого бажання влади підпорядкувати собі все, що тільки можливо, в тому числі підлаштувати під власні потреби Конституцію, – як апогей абсолютної влади, — у громадянського суспільства немає іншого виходу, як повернути державну владу до розуміння того, що Основний Закон існує аж ніяк не в якості інструменту задоволення тактичних цілей та потреб «еліти». Бо, кінець-кінцем, таке «бєспрєдєльне» нехтування Конституцією заганяє у безвихідь саму владу. Яскравим прикладом цього процесу є глухий кут «Мінських домовленостей».

У конституційному праві прийнято вважати, що Конституція функціонує в трьох іпостасях: як суспільно-правовий договір, як основа правової системи та, зрештою, як акт прямої дії. Це не набір теоретичних постулатів, в чому намагаються зараз переконати суспільство, а живий правовий механізм, на основі якого, власне, повинна функціонувати перш за все сама влада. Якщо ж вона вважає за можливе та потрібне функціонувати за межами Конституції, тобто сама виходить із системи координат існування держави, то, фактично, стає непотрібною ані суспільству, ані державі! Це і є той політичний дефолт, про який щороку пишуть Freedom House…

І за таких умов суспільство має завдання-мінімум: вимагати та контролювати дієвість та дотримання вимог Конституції. Але і завдання-максимум: формування принципово нової Конституції, яка б забезпечила сталий розвиток.

Дочекатися зміни еліт

Є кілька варіантів здійснення конституційного процесу, які  можливі  сьогодні.

Перший варіант. Власне, той шлях, яким пішла влада — внесення змін порядком, передбаченим Розділом ХІІІ Конституції. Звичайно, розуміючи, що в Україні іде фактично війна (в умовах якої зміни Конституції заборонені), однак Європа, яку переконують дієвістю «мирних планів» та «реформ», заплющує на це очі. Але наявність військових дій однозначно привносить в ситуацію присмак втрати легітимності конституційного процесу.

При цьому не тільки правова хиткість обраної моделі конституційного процесу в зазначених умовах, відіграє негативну роль. Одною із системних помилок влади стало порушення суверенності конституційних змін. Україна в Мінських перемовинах взяла на себе зобов’язання щодо певних змін Основного Закону на вимогу агресора.

Ще одна серйозна вада – нехтування владою вимогами про відкритість та інклюзивність процесу. Парламент як площадка для напрацювання та узгодження конституційних змін, був і є нині виключений – він просто «тупий виконавець», підпорядкований виключно президентському баченню.

Волюнтаристський підхід проглядається і у ставленні влади до Конституційного Суду, який вимушений підтверджувати владні конституційні імпровізації.

Все це – на фоні маніпулювання думками та позиціями міжнародних експертів, зокрема, Венеційської комісії.

Результатом цього «шляху помилок» стала відповідна «якість» конституційних змін. Яку легко проілюструвати на прикладі вже реалізованої  конституційно судової реформи. Яка дійсно була потрібна. Але що на виході?

Попри те, що нинішнім конституційним реформаторам не було потреби докладати великих інтелектуальних зусиль щодо реформування судової влади, бо значною мірою використано попередні напрацювання, що спрямовані на створення незалежної судової системи в Україні, нещодавно ухвалені зміни до Конституції та законодавство про судоустрій та статус суддів, мають все ж дуже суб’єктивний характер. Попри низку прогресивних новацій у напрямку до стандартів доступного для громадян, професійного, ефективного, публічного правосуддя, навряд чи можна розраховувати на реальне забезпечення перетворень у судовій владі в найближчій перспективі. Адже підходи, що мають бути спрямовані саме на забезпечення незалежності та позбавлення чи обмеження надмірного втручання президента, законодавчої та виконавчої влади на судову систему — відкладені у часі на декілька років. Не достатньо прописані механізми реорганізації судоустрою в країні. При цьому конституційні зміни в частині реформування прокуратури – це очевидна ознака обмеження та звуження міжнародного стандарту. Явний конституційний протекціонізм недержавної корпоративної організації – адвокатури – на надання послуг не лише громадянам, а й навіть державі та  органам місцевого самоврядування – це обмеження навіть власного конституційного обсягу права на вільний вибір захисника.

Відтермінування ратифікації Римського статуту Міжнародного кримінального суду закриває для України також можливості повноцінної участі в міжнародному правосудді

Неважко передбачити, що такою ж хибною є і буде методологія запровадження конституційних змін щодо децентралізації – про це я разом з іншими авторами неодноразово писала у «Дзеркалі тижня» /лінк/.

Тому бачити подальші перспективи на тому шляху конституційних змін, по якому пішла влада, дуже проблематично. Цей варіант не є ефективним з точки зору легітимності в умовах фактичної військової агресії, він не забезпечує якості конституційних змін і не відповідає принципам та стандартам європейських конституціональних традицій.

Другий варіант. В результаті серйозного ускладнення соціально-економічного стану наших громадян за рахунок насамперед не продуманої енергетичної, тарифної, бюджетної політики, на фоні війни неминучим буде ускладнення політико-правової ситуації в країні. Впевнена — об’єктивно, та й через неминучість нової кризи, Україна стоїть на порозі укладення нового Суспільного Договору, підготовки нової Конституції України, як його основи.

Зрозуміло, що ідея нового Суспільного Договору в реалізації буде актуальною тоді, коли відбудеться реальна зміна політичних еліт в країні. Це неминуче станеться.

Сьогодні така ідея є поки що мрією певної частини еліт. Про це свідчать дискурси «Михайлівського клубу», ГО «Конституційний Конвент», документи «Несторівської групи», зокрема «Договір гідності заради сталого розвитку»; позиції Віктора Шишкіна, Володимира Шаповала, власне, мої доробки в цій царині. А також численні напрацювання окремих науковців та цілих наукових шкіл Києва, Харкова, Львова…

Щоправда, у березні 2016 року в парламенті зареєстрований проект Закону України «Про процедуру підготовки проекту нової Конституції України», що значною мірою реанімує, пропонований ще на етапі 2008 – 2009 років інститут Конституційних Зборів, як форму реалізації установчої влади українського народу. Інституює через всеукраїнський референдум за народною ініціативою, схвалення нової Конституції України народом. Однак зауважу, що навіть не беручи до уваги ті обставини, що КСУ ще не завершив розгляд справи про конституційність як окремих положень, так і в цілому Закону України «Про всеукраїнський референдум» (і за теперішніх умов, скоріш за все, можна очікувати потрібного владі рішення), механізм, що запропонований цим проектом Закону, явно хибує надмірним впливом президента, ЦВК та створює можливості блокування  теперішньою владою цієї ідеї на самих початках або перехоплення ініціативи. Тоді годі і сподіватися на те, що проект «Новий Суспільний Договір» — нова Конституція отримає розвиток.

Тим не менше, Україні сьогодні потрібна принципово нова Конституція.

Якою має бути нова Конституція

Рішення проблеми ідеології нової Конституції знаходиться в площині трикутника «Людина-Суспільство-Держава». З огляду на це є необхідність переосмислення природи суспільного та державного устроїв на користь людиноцентризму.

Маємо виходити з того, що  головною метою суспільного, а відтак і державного ладу майбутнього є створення і розвиток умов для духовно-культурної і професійної самореалізації людини через самоорганізацію, самофінансування і саморозвиток територіальних, професійних  і динамічних громад. Державна влада здійснює формування та реалізацію державних політик з метою забезпечення насамперед національної безпеки і оборони, правопорядку, ефективної судової влади, управління комунікаціями державного значення тощо.

В основу нової Конституції мають бути покладені системи ціннісних категорій, які розроблені під егідою ООН та інших міжнародних інституцій.

Головними функціями держави мають стати абсолютно нові пріоритети. До прикладу, створення освітньої системи виявлення і розвитку талантів людини; збільшення тривалості життя; покращення екологічних умов життя людини; розвиток соціального капіталу держави; розвиток інститутів зворотних зв’язків і норм прямої дії; підтримання балансу розвитку громад; планування розвитку економіки та інтеграція в глобальну торгову систему; стандартизація життєдіяльності по ключових сферах – санітарна, пожежна, екологічна; фактичне планомірне постійне підвищення соціальних стандартів та купівельної спроможності; забезпечення точного  і повного виконання законів усіма громадянами без винятку; гармонізація інтересів людини, громади та державної служби; формування, підтримка, пропаганда і укріплення ідеології держави на основі загальнолюдських цінностей через розвиток філософії, культури, освіти і громадянських публічних медіа.

Так, сьогодні такий перелік державних конституціональних пріоритетів виглядає дивно. Але за цим – майбутнє.

Якщо цього не буде зроблено, то буде досягнута мета гібридної війни щодо України: фрагментація території, вимивання інституційно-спроможної держави, заміна її корпоративною слабкою державою, що знаходиться під протекторатом інших країн.

Країні сьогодні, на етапі 20-річчя Основного Закону, потрібна Стратегічна конституційна сесія заради майбутнього.

 

http://gazeta.dt.ua/internal/dvi-ukrayini-pole-boyu-konstituciya-ukrayini-sogodni-potribni-principovo-nova-konstituciya-novi-gorizonti-suspilnogo-rozvitku-i-pravovih-oriyentiriv-_.html